Остання посмішка року: осінні вірші Любові Матузок

"Осінь - остання, сама чудова посмішка року", - так вважав американський поет-романтик Уільям К. Брайант. 

 

Це дійсно так.
Є у в'янучій природі особлива привабливість...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фарби досягають свого апогею і йдуть на спад, щедрий урожай дивує різноманітністю, а падолист, вітер, дощ створюють то музику, то містичну тишу. 

Осінь - прекрасна, втім, як і кожна пора року. Майстри пера і пензля надихалися восени якось по-особливому.

 

Пропонуємо почитати осінні вірші роменської поетеси Любові Матузок.

 

Ми вже писали про авторку та її збірку "Яблука пізніх віршів", подаровану для читачів нашої бібліотеки. 

Наводимо із цієї книги кілька чарівних, часом сумних, "осінніх" віршів поетеси. 

Сподіваємось, що вони сподобаються вам і надихнуть не тільки на прочитання всієї книги Любові Матузок, але й на власну творчість.

Приємного читання і запрошуємо до нас в бібліотеку по книжки віршів і не тільки! ))

***

Листя клена - качині лаптики 

і химерні ескізи корони: 

покремсала осінь на клаптики 

всіх дерев кольорові крони.

Ріжуть ножиці та й без помочі, 

засоромились голі віти, 

і сопуть їжаки у розпачі - 

як все листя у ковдру зшити?

Ах, облиште ви нісенітниці,

гляньте - листя - і гори й тонни. 

Панна Осінь - проста лахмітниця?

Кутюр’є, на весь світ відомий?

«Відчепіться, - вона всміхається - 

з категоріями і догмами:

я - художниця, й просто граюся 

кольорами, і світлом, й формами».

Так сміється руда глузливиця,

не без успіху й не без гордості...

Певне, Осінь - таки щасливиця: 

має вдосталь часу для творчості! 

* * *

Осіннього сонця стьмяніла тіара,

уже воно - ґречність,

                      уже - толерантність.

Заснули на зиму і пристрасті, й чвари.

Лиш натяк легкий

                 на подробиць пікантність -

твій лист вижидає терпляче у скриньці,

конверт - білі ґрати твоєму привіту, 

в нім -

        споминів літніх пригірклі гостинці.

.. .Гербарій і лист - епітафія літу. 

* * *

Осінній день, упертий, мов віслюк,

стоїть туманом сірим над лісами.

І вже дерева не здіймають рук,

і вже ворони схрипли голосами.

А сонце спить - не клич його, не руш, 

розгублені, розмиті в сіре хати...

І лиш малі дзвіночки диких груш 

не дозволяють лісу заблукати.

* * *

Експромтом дощ вистукує синкопи, 

в дуеті з вітром - це класичний збіг. 

Застрягли в лісі клени - глинокопи, 

й не витягнуть з рудої глини ніг.

А дощ над перехожими кепкує, 

згинає вітер парасоль кістки, 

і лицемірка-осінь знов пліткує 

про те, що в літо спалені містки.

* * *

У дворі - листопад,

                             на вікні -

                                        водяні його знаки,

і даремно у дощ хоч на когось чекає стілець: 

я - самотня,

                    така,

                            що мене уникають й собаки,

боячись,

            що і їхню надію зведу нанівець.

Увімкну програвач,

                          і роз’ятрить Шопен мої рани, 

знаю купу причин ненавидіти власний наїв... 

Я - самотнє авто,

                          заблукале в нічному тумані, 

заржавілі останки відлякують всіх водіїв.

А була ж я - мов день,

                                   що зістрибував весело з ґанку. 

Як чекали мене,

                         як любили,

                                       складали пісень!..

Опущу жалюзі

                     і проплачу до самого ранку, 

фільм життя перегляну

                                  й дізнаюсь -

                                                     скінчилося все.

А наплачусь -

                     озвусь до кота, і до квітів,

                                                                  до хати,

я - самотня,
                     отож,

                              божевілля,

                                             як втіху, приймай.

І насупиться фото весільне,

                                         де мама і тато,

і помоляться Богу за мене

                                           й мій втрачений рай. 

* * *

 

Сухих гілок густий узор, 

ворона, холодами змучена, 

віщує, наче прокурор: 

сердито, довго, надокучливо.

Накаркала всього сповна - бува 

натхнення і в голодної, і присудила 

нам вона три місяці зими холодної.

 

* * *

 

Чи розмахом рудої гриви,
Чи хмурим поглядом дощу,
Нас вабить осінь
Всіх - щасливих
І тих, хто прагне -
Досхочу…

Матузок Л. П.
Яблука пізніх віршів: поезії. - Суми: Мрія -1, 2016 . - 88 с

.

 

• Також по темі: 15 книг для осіннього читання від Людмили ПОНКРАТОВОЇ